Говорити, щоб пам’ятати: історії українців США, які пережили Голодомор

Мільйони українців стали жертвами Голодомору 1932 – 1933 років. Усе менше залишилося живих свідків найжорстокішого прояву терору Радянського Союзу. Але вони є, навіть на відстані у кілька тисяч кілометрів. Пропонуємо вашій увазі історії українців США, яким вдалося пережити Голодомор.

Про собаку-рятівника, жертовність старших, про дітей, які ставали дорослими надто рано, біль, який не покидав до останнього подиху, оптимізм, який вдалося зберегти попри все, любов і повагу до їжі – читайте у матеріалі 24 каналу про тих, кому вдалося пережити Голодомор.

Вимітаючи урожай з комор до останнього зерна, радянська влада кричала: ви ситі. У той час повільно та болісно гасло життя українців. Неначе гумкою із карт стирали цілі села. Щодня так і не знайшовши крихти хліба, помирали десятки тисяч людей.

Радянська Україна в ті фатальні 1932 – 1933 роки тонула в безмірній трагедії. І коли нещадний звір наситився вдосталь, проковтнувши 6 – 10 мільйонів життів, третина з яких були діти до 10 років, він наказав забути. Мовчати й заперечувати. Насолоджуватися життям в «найрозвинутішій країні світу.

Але багато українців змогли втекти з пастки, коли з’явилася можливість. Частина з них опинилася у США. А містком стали табори для переміщених осіб у Німеччині.

Українці американського штату Міннесота, які пережили Голодомор, їхні діти та онуки розповіли свої історії.

Собака-рятівник: історія Кіри Стеценко-Цареградської

Народила у 1930 році у Києві. Однак часи Голодомору застали сім’ю пані Кіри в Кам’янці-Подільському.

Через те, що у ті страшні роки була маленькою дівчинкою, жінка пам’ятає мало. Однак мама розповідала, що донька в голод кілька разів втікала з дому. Виходила за ворота, де чатувала небезпека.

Мама одного разу зловила мене біля воріт, а за мною вже йшли люди. У той час дітей ловили на м’ясо,
– розповідає пані Кіра.

Однак у житті жінки та її рідних був супергерой – собака Гектор. За породою це був доберман-пінчер. Пес був за няньку малій Кірі, допомагав вчитися ходити. А у голод врятував життя.

Мама Кіри тоді була вдома, а тато викладав музику, тому трохи заробляв. Однак справжнім годувальником був собака. Його зареєстрували в армію (мав документ-підтвердження), бо порода передбачала служіння у війську. Гектора визнали сторожем.


Довідка. Кіра Стеценко-Цареградська – скрипалька, камерна співачка, хорова диригентка. Після війни потрапила з табору для переміщених осіб у Німеччині в Парагвай, де жила протягом 13 років. Згодом переїхала у США. Її дядько Кирило Григорович Стеценко – відомий український композитор, хоровий диригент і громадський діяч, протоієрей УАПЦ.




Чекати на маму: історія Ольги Ковалевської

Народилася у 1927 році в місті Лохвиця Полтавської області.

Пригадує, як у роки Голодомору сиділа під підлогою. Так веліла мама, яка ходила на дві роботи, аби був хліб. Мама завжди зачиняла двері. Бо приходили, стукали і кричали: «Їсти хочу, їсти хочу, – зі сльозами на очах згадує пані Ольга.

Та додає, що вона нічим не могла допомогли цим людям. Бо сама чекала, коли мама повернеться і принесе щось поїсти.

До Голодомору сім’я мала землю, худобу. Але через те, що не захотіла у колгосп, втратила майже все. Біля хати їм залишили кусок городу, аби пройти, решту забрали. Худобу теж конфіскували.

«Ми не пішли. Тому нас і викручували як могли, – пояснює жінка.

Маленькою дівчинкою пані Ольга бачила, як помирали її рідні, однокласники, як люди від голоду розпухали. Знала про випадки канібалізму.

Пригадую один чоловік хвалився, як добре поїв. Виявилося, він з’їв власну дочку,
– з жахом розповідає вона.

Люди тоді ладні були їсти будь-що, лишень би не вмерти. Дівчинка ходила полями, де ростуть буряки, викопувала рівчаки і чекала поки у ямку впаде жучок. Тоді його швидко підіймала та їла.


Довідка. Одного дня пані Ольга йшла дорогою. Біля неї зупинилося авто, дівчину схопили і відвезли на роботу в Німеччину. Далі був табір, а тоді США.




Черга по хліб та жахлива знахідка у сараю: історія Ольги Хоролець

Народилася у 1928 році. Про своє життя їй допомагає розповідати дочка Галя. Пані Ользі було всього 5 років, коли почався голод.

Її мама пригадувала, що солдати у ті голодні роки заходили в хату, перевертали все у ній та навколо. Били гвинтівками по підлозі, аби побачити, чи нема порожнин. Якщо відчували щось підозріле, тоді відтягували дошки. А там могли знайти і мішки зі зерном. Коли таке траплялося, селян або страчували, або висилали до Сибіру.

Батько пані Ольги втік до Харкова, згодом вони з мамою приїхали до нього. Мама пішла працювати на завод, там платили хлібом, зерном. А маленьку Олю залишали саму в хаті. Вона тоді гралася каструлями, дерев’яними ложками.

І хоча у місті ситуація була трохи краща, було дуже багато бідних людей. Вони часто лежали на землі, простягали руки, просили дати їжу.

Мама пані Ольги розповідала, як одного разу вона стояла у черзі, аби купити хліб. До неї підійшов жебрак. Він був старий та хворий. Чоловік попросив відламати йому шматочок хліба. Вона дала і чоловік миттю його проковтнув. А тоді впав мертвим.

Аби купити хліб, люди стояли в чергах цілу ніч, але могли піти ні з чим. Сильніші і міцніші пропихалися вперед, слабші залишалися позаду. Ті, кому ж вдалося отримати омріяний буханець, часто з’їдали його дорогою додому. Вони просто не могли втриматися через неймовірний голод. З рідними вдома ділитися було вже нічим.

Пані Ольга пригадала, як одного разу її мама пішла шукати дрова.

Зайшла у сарай, а він був повен трупів. Померлих від голоду збирали і звозили туди,
– розповіла жінка.

Попри всі складнощі, сім’ї пані Ольги вдалося вижити. Однак голод вплинув на них. Після смерті батьків жінки рідні поралися в їхньому будинку і натрапили на цікаві знахідки. Вони виявили полотняні салфетки зі скоринками хліба усередині. Такі схованки були у кроквах гаража та будинку.

Онука Галя пригадує, як у дитинстві до них часто приходили гості. Дорослі говорили про членів сімей, яких вони втратили. Вони багато плакали.

Пам’ятаю одного разу мій тато встав з-за столу, вийшов на вулицю, розмовляв сам зі собою і плакав. Я питала його: «Чому ти плачеш?. А він не відповідав,
– розповіла пані Галя.

Вона була маленькою дівчинкою, яка нічого не розуміла. Хотіла гостей, які б жартували, а не плакали.


Довідка. Ольга Хоролець з табору в Німеччині іммігрувала у США. Спершу жила в Нью-Джерсі, а потім переїхала до Міннеаполіса.







Страшний візок смерті та втрата найрідніших: історія Марії Вовк

Народилася у 1923 році в селі Троїцьке, що на Дніпропетровщині, у родині фермерів. Окрім Марії, у сім’ї було ще 6 дітей – 3 хлопців та 3 дівчат.

Про життя матері та її рідних розповідає Тетяна Рябокінь. Пані Марія майже не говорила про Голодомор, натомість багато розповіла бабуся.

До сусідів жінка не ризикувала йти, не хотіла, аби й їх притягли до кримінальної відповідальності. Тому просто пішла вулицею, куди очі гляділи, а за нею й діти.

Далеко вони йшли, перепливли через річку. Ходили з місця на місце. Аж поки жінка врешті не змогла знайти роботу. У той час багато людей уже померли, тому на роботу брали всіх.

Жили вони тоді у землянці, у буквальному розумінні цього слова,
– розповіла пані Тетяна.

Маленькою Марія бачила, як помирали її братик та сестричка, як вони всихалися, стаючи як з фотографій у Дахау. Залишалися лише шкіра та кості. А ще очі – великі, та животи – розпухлі. І ось одного дня вони переставали рухатися, а їхні крихітні тіла ставали холодними.

Тоді залишилися лише троє – Марія, Михайло та Іван. Пані Тетяна не знає, де була ще одна сестра – Таня. «Мама просила старших хлопців: як кудись підете, сховайте добре Марію, – ділиться жінка. Боялася, аби не вкрали.




Народжена у час Голодомору: історія Ванди Бахмет

Народилася у 1934 році у Дніпрі. У рік голоду мама Ванди носила її під серцем.

Її дочка пані Галина розповіла, як у ті часи комуністи прийшли до дому її бабусі й дідуся забирати їжу, зерно, насіння, худобу. Дідо не хотів віддавати, за що його вбили на місці.

Про страшний голод в Україні пан Олександр вперше почув від батьків, які спілкувалися про це між собою або з друзями. Вони говорили дуже тихо.

Я розумів, коли так говорили, то обов’язково йшлося про важливі теми,
– ділиться чоловік.

Мама розповідала йому одну історію. Вона сиділа біля будинку та їла вишні, а кісточки випльовувала. Раптом прийшов чоловік, визбирав ті кісточки і з’їв.

Батько чоловіка працював на залізниці. Одного разу перетнув російський кордон. Вийшов на вулицю – а там хліб продають. Він купив буханець і не міг стриматися, поки не з’їв весь. На сім’ю йому видавали трохи їжі, але такого, як у Росії, не було.

Пан Олександр багато спілкується з людьми, які пережили Голодомор, їхніми дітьми, онуками.

Усі вони мають дещо особливе. Вони кажуть: у моєму домі має бути вдосталь їжі – лише так спокійно,
– розповів він.

Його дочка Зіна розповіла історію, почуту від бабці. Колись до її матері (їй тоді було приблизно 20 років) підійшла жінка, яка несла зовсім голу дитину. Вона запитала: «Чи можете мені щось дати? У мене нема нічого. І бабця знайшла їй шматок тканини.


Олександр Полець і Зіна Полець-Гутманис збирають історії про людей, які пережили Голодомор / Скриншот з відео


Довідка. Олександр Полець та Зіна Полець-Гутманис збирають історії українців Міннесоти, яким вдалося пережити Голодомор. А також є активними учасниками щорічних вшанувань Голодомору на місцевому рівні.


Що відомо про ці інтерв’ю? Розмови з людьми, які пережили Голодомор, їхніми дітьми та онуками записали у межах проєкту усної історії «Вплив Голодомору на українців Міннесоти. Всього вдалося зафіксувати на камеру 11 таких інтерв’ю. Реалізація проєкту стала можлива завдяки підтримці Історичного товариства Міннесоти та місцевого Українсько-американського центру.

Роль США у збереженні пам’яті про Голодомор

У 1933 році в західних виданнях почали з’являтися репортажі про голод в Україні. Та вони не набули розголосу. Натомість авторитетне американське видання The New York Times на своїх шпальтах опублікувало серію репортажів Волтера Дюранті, в якій автор активно заперечував Голодомор на українській землі.

У той час у Радянському Союзі була тиша. Тоталітарний звір вимагав доносів, вишукував ворогів, не терпів правди. Тому про голод пам’ятали мовчки.

Після Другої світової війни кордони на Заході послабли. У 1950 роках українці почали втікати, шукаючи кращого життя. Прихисток знаходили в США, Канаді, Англії, Франції. Тут звільнені від кайданів страху та брехні, люди почали спершу шептати, а згодом впевненим голосом розповідати про пережите.

Руки фіксували на папері пережите. Хтось публікував спогади за власні кошти, інші зі своїх історій формували збірки (відома «Біла книга). Це були безцінні промінці світла в темряві глобального незнання того, через що довелось пройти Україні. Та вони, на жаль, не сягали висот загальносвітового рівня.

На початку 1980 років два вчених – Роберт Конквест і Джеймс Мейс – записали інтерв’ю з американськими українцями, які пережили Голодомор. Страшні розповіді не залишили сумнівів – радянська влада вчинила геноцид щодо українського народу й приховала його. Мейс привіз ці записи до Конгресового комітету Голодомору США. Правда пішла у світ.

У 1983 році Святослав Новицький та Юрій Луговий (Канада) зняли документальний фільм «Жнива розпачу. Плівка зафіксувала рідкісні кадри та інтерв’ю. А стрічка здобула безліч нагород.

Тоді по всій Північній Америці, де були українські громади, почали активно говорити про Голодомор.





Зверніть увагу! Найпотужнішим осередком дослідження та записів інтерв’ю з тими, хто пережив Голодомор та їхніми дітьми, є Канада. За останні 30 років Українсько-канадський дослідницько-документальний центр накопичив понад 1 000 інтерв’ю і записів. Крім того, організація володіє великим архівом документів, фотографій.

Більше фактів, а також життєвих історій людей, які пережили Голодомор, читайте за посиланням.